Як нелегально потрапити на Байконур, зняти фільм і втекти від ФСБ

Як нелегально потрапити на Байконур, зняти фільм і втекти від ФСБ
Міські дослідники з Insiders Project нелегально пробратися на космодром в Казахстані та вижили в степу при + 45°C

Insiders Project – це документальний проект про проникнення в недоступні і маловідомі міські об’єкти. З 2013 року хлопці піднімалися на вершину Південного мосту та будинку із зіркою на Майдані, досліджували закинутий тунель метрополітену, завод «Арсенал» та бомбосховище часів Холодної війни, їздили в зону відчуження і знімали з верхівки радіолокаційної станції «Дуга». До команди входить чотири учасники: автор і ведучий Дмитро Громов, режисер та оператор Ангел Ангелов, режисер і продюсер Микита Стрижевський і звукорежисер Артем Бабурін.

The Village Україна говорить з Дмитром та Ангелом про те, як це – нелегально проникнути на космодром Байконур у Казахстані, пройти 50 кілометрів степом, три дні пити по ковтку води на годину та втекти від російських спецслужб.

Про космодром Байконур

АНГЕЛ:
У 2015 році фотограф Ральф Міребс побував на Байконурі у двох законсервованих комплексах, які належали до радянської космічної програми «Енергія – Буран». Вона була відповіддю на американський Space Shuttle. Над програмою працювали 20 років до 1991-го, а коли «совок» розвалився, її прикрили.

Під час стартового польоту шатл на автопілоті увійшов в атмосферу і втратив зв’язок. Його вже мали підривати – там було закладено багато вибухівки для того, щоб розробку не вкрали, якщо шатл впаде на чужу територію. Але через півгодини він з’являється на зв’язку і робить аварійну посадку в аеропорту «Ювілейний» на Байконурі з похибкою в 1 метр.

Коли програму прикрили, там залишилися два величезні законсервовані ангари. В одному з них стоїть два шатли – «Буран» і «Буря». Шатл «Буран» – це макет для відпрацювання різних маневрів. А «Буря» – на 90% готовий до польоту шатл.
ДМИТРО:
Ці відкриття не спровокували масові візити через те, що маршрут дуже складний. Потрібно летіти в якийсь глухий Казахстан, 30 годин їхати на потязі в глибоку пустелю, шукати водія, який тебе відвезе на 300 км, а потім іще 50 кілометрів іти пішки.

Про підготовку

ДМИТРО:
Нині відомо про 4-5 відвідувань цього місця. Ми принципово ні з ким не зв’язувалися, бо азарт у тому, щоб самостійно все продумати. Ми збирали інформацію по крихтах з різних джерел, вивчали звіти людей, які туди їздили, хоча це й було малоінформативно. Десятки годин ми просиділи на Wikimapia і довго складали маршрут.
zx5zpbnAb2C856h75lvadQ-wide
Територія космодрому – 100х70 кілометрів у степу з десятками об’єктів, серед яких є чинні майданчики, де відбуваються запуски ракет, військові частини, наукові комплекси, а є й закинуті точки. Щоб туди потрапити, треба обійти всі ці об’єкти під охороною. Потрібні нам стоять в центрі території. По карті ми вивчали об’єкти, дізнавалися, чи вони посилено охороняються, думали: робити гак у 10 кілометрів, чи можна обійтися двома.

АНГЕЛ:
Десь півроку ми активно готувалися. У планах у нас було не просто поїхати подивитися на ці шатли, а дослідити їх і відзняти з даху 170-метрового ангару запуск справжньої ракети. Ми хотіли зробити це фіналом фільму.

ДМИТРО:
Ми знайшли дати запусків на якомусь хитрому форумі космонавтів. Їх немає у відкритому доступі, але фанати космосу між собою обговорюють всі ці події і викладають точні дати з часом. На космодромі розташовано п’ять чинних майданчиків, з яких злітають ракети. Але нам був цікавий тільки один, розташований за два кілометри від закинутих комплексів. Усі інші майданчики дуже віддалені. Коли зліт відбувається прямо перед тобою, а вибухова хвиля піднімає тобі волосся – це просто неймовірне видовище.

Планували поїхати на запуск 20 квітня. Але буквально за три дні до виїзду у нас почалася паніка, технічно ми були неготові і обломалися.

АНГЕЛ:
Це був страх, насправді.

ДМИТРО:
Потім виявилося, що через певні причини на космодромі тоді була підвищена охорона, і групу людей, яка поїхала туди, запакували і добу протримали в ФСБ. Ми б потрапили під цю хвилю також, якби опинились там в той час. Але в липні ми поїхали і все зняли.

Про шлях на Байконур

АНГЕЛ:
Із Києва ми прилетіли в Алмати, звідти їхали на потязі до Кизил-Орди 27 годин, потім знайшли водія, який провіз нас 300 кілометрів пустелею, вийшли посеред степу і ще 50 кілометрів ішли пішки протягом восьми годин. Ми трохи з GPS заплуталися і зробили невеликий гак.

ДМИТРО:
Шлях був дуже складний, із високими колючими кущами по коліно. У мене досі подряпини на ногах залишилися. Ми йшли вночі з приладами нічного бачення і постійно провалювалися ногами в чиїсь нори. Там дуже багато гризунів, а нори по 10-15 см. Вночі ми бачили шакала, ще там живуть вовки, але на людей не нападають, лише на диких корів. Також там є дикі коні і верблюди, змії, скорпіони. Одного разу щось велике вистрибнуло з кущів, але на нас не нападало.

На підході до об’єктів стоять паркани з колючим дротом. Закинуті об’єкти, на яких ми були, патрулюються, а інші посилено охороняють. Нас ніхто не помітив, але поки ми були всередині, постійно бачили патрулі.
RboFCqBCyeDENSKocy8OEw-wide
АНГЕЛ:
Територія Байконуру повністю контролюється ФСБ, там діє російське законодавство. Росія орендує у Казахстану цю територію до 2050 року. Два хлопці з українськими паспортами, з камерами, приладами нічного бачення могли б сприйматися трохи не так. Навіть страшно подумати, що було б з нами, якби нас спіймали.

Про їжу, воду та зневоднення

АНГЕЛ:
Ми взяли з собою на двох 12 літрів води, три банки каші з яловичиною та 20 енергетичних батончиків. Усе це на три дні та 11 годин. Три літри води ми випили на шляху туди, шість літрів розтягнули на три доби, і ще три літри пили дорогою назад.

ДМИТРО:
Протягом всього шляху у нас було зневоднення. Треба розуміти, що серед цієї пустелі в цехах стоїть температура 40-47 градусів, а вологість повітря близько 10%. Наприклад, у Києві вологість повітря приблизно 50%. Протягом всього перебування ми пили по ковтку на годину. І ти настільки цю воду чекаєш, що маленький ковток тримаєш в роті п’ять хвилин. У нас до крові розтріскалися губи, рот висох до піднебіння. Коли ми йшли назад, Ангел вже кров’ю харкав. А пронести більшу кількість води було просто нереально, рюкзаки вже були набиті технікою.

АНГЕЛ:
Ми робили ставку на мобільність. Ані каремати не брали, ні спальні мішки. Спали просто на гарячому залізі.

Про експедицію і небезпеку

АНГЕЛ:
У такій експедиції відбувається випробування самого себе. На тобі постійно величезне фізичне і психологічне навантаження, і при цьому треба працювати, знімати і тримати все під контролем. Ми ж не просто прийшли погуляти, ми все це задокументували. Ми відповідаємо за свою безпеку і безпеку матеріалу. Я називаю це «подорож Blade Runner», бо ми реально постійно йшли по лезу.
xn0_wHDG_uQ6gg3n0WP8cg-wide
Ми потрапили всередину першого закинутого ангару за три доби до запуску ракети. Мали дістатися туди ще до сходу сонця, але дійшли тільки о 6:30, коли вже було світло. Ми просто бігли до нього. Цей ангар повністю законсервований, у ньому немає дірок, через які можна пролізти, крім одного вікна. Там стоять звукові пастки і мітки, які треба дуже обережно обходити.

Коли ми потрапили всередину і піднялися на восьмий поверх відпочивати, чули, як літають вертольоти і десь на залізній дорозі сигналить потяг. Як виявилось, за годину після того, як ми потрапили всередину, ракету «Союз» почали везти на стартовий майданчик. А коли везуть ракету, вся територія патрулюється з повітря.

Особливість цих цехів така, що вони ніби з тобою розмовляють. Коли ця залізобетонна коробка нагрівається, вона починає скрипіти і тріщати, десь продувається вітром. Весь час відволікають звуки. Ти прислухаєшся, чи це не патруль зайшов.

ДМИТРО:
Ми спочатку думали, що з нами хтось в цеху чи охорона, чи хтось ще заліз. Наступної доби, коли піднялися на дах, ми побачили металеві конструкції, які хитаються від вітру, і зрозуміли, що ці звуки видає сама будівля.

Цех нагрівається за високої температури, як чайник. Уночі ця залізобетонна коробка не охолоджується. Це змушує тебе божеволіти. Але добре, що ми знайшли прохолодний підвал і рятувалися там – знімали кілька годин, а потім ходили туди охолоджуватися.

АНГЕЛ:
Перший цех ми досліджували дві доби. Всередині ми контролюємо ситуацію, вхід і вихід. А от найскладніше – перейти з одного цеху в інший вночі і повернутися назад на точку до водія. Ми зашили флешки з відзнятим матеріалом в лямки рюкзака, щоб їх неможливо було намацати. З приладом нічного бачення перейшли до другого цеху – Стенду динамічних випробувань, де стоїть ракета. Біля нього десь півгодини шукали дірку, щоб залізти. Вона також була лише одна, там стояли звукові пастки і мітки. Ми дуже обережно пролізли туди і потрапили в бойлерний лабіринт, де було кілька дірок, в які ми ледь не впали. Дісталися до шатла та ракети, подивилися і пішли поспати, щоб відзняти вже вранці.

Ми подивилися в інтернеті, що запуск ракети повинен відбутися о 18:41 за московським часом, і вирахували, що це на 3 години раніше за місцевим часом. Нам потрібно було вже о 15:41 бути нагорі цеху і знімати запуск ракети. Але, коли ми піднялися, запуск не відбувся.

Я спускаюся вниз за батареєю, піднімаюся знову наверх, а Діма каже мені: «Чувак, взагалі не рухайся, під’їхав патруль». Під шахту цеху, розташовану з зовнішнього боку, під’їхала патрульна машина. Шахта обшита вагонкою зі щілинами, і якщо туди дивитися пильно, можна побачити, що всередині хтось рухається. І тут ми почали думати, що вони якось нас помітили, знають, що ми тут, і патруль приїхав нас забирати.

Патруль зникає, повертає за будівлю в бік входу, і на цю точку під’їжджає БТР, починає проглядати будівлю. Ми вже думаємо, що це все.

Спускаємося на 3 поверхи нижче, ховаємося і починаємо слухати, чи є хтось в будівлі. Цей момент ми не знімали, бо тоді всередині відбувалася боротьба з собою. У нас було 800 грамів води до 22:00, а ми не знали, скільки доведеться чекати в цьому комплексі. І тут ми починаємо чути кроки на верхньому поверсі, потім на нижньому і на нашому також.

Ніхто нас не знайшов. Мені здається, що ми себе настільки накрутили, настільки були психологічно і фізично виснажені, що почали з’являтися звукові міражі. Діма спустився вниз, оглянув все і побачив, що ніхто не заходив. А внизу, напевно, просто був патруль, який виконував огляд території перед запуском.

Запуск все-таки відбувся не на три години раніше, а на три години пізніше. О 21:41 з вікна комплексу ми зняли запуск ракети. Потім знову зашили всі флешки і о 23:30 вирушили на точку до водія.

Про втечу від російських спецслужб

ДМИТРО:
На зворотньому шляху ми вирішили трохи зрізати і підійшли на відстань в один кілометр до Гагарінського стартового майданчика, з якого вилітав ще Юра Гагарін. На певній відстані від об’єкта стоять електронні датчики периметру, які фіксують рух людини і машин. Якщо перебити промінь рухом, спрацьовує сигнал на КПП. Ми зірвали периметр – одразу ввімкнувся сигнал тривоги, прожектори, і ми почули, як говорять в рупор: «Увага! Тривога! На периметрі двоє сторонніх». Чуємо, як на КПП грюкають ворота і починає їхати машина. Ми одразу починаємо бігти в дике поле через кущі, яри. Ми втекли.

У нас був план на той випадок, якщо нас спіймають. Взагалі у всіх подібних ситуаціях треба вдавати дурня.

Нам це було доволі складно – два молодих спортивних хлопці, до зубів заряджені професійною технікою, тепловізорами, приладами нічного бачення, картами, компасами, навігаторами. Одразу зрозуміло, що перед тобою два ніндзя.

Основне завдання – у розмові позиціонувати себе профанами. Казати, що туристи, зайшли випадково, не знали, загубилися, дядя вибачте. Також у нас був документ, за яким ми нібито знімаємо в пустелі життя нічних тварин, а техніка потрібна для фіксування їхніх нір.

Fk5msrtWK0icbfQw1UikXA-default

bis4gZibuxUZ5LGRVWjZbg-wide

F4_lGcPJkU-VcMgaxZm42w-wide

4w0I4EGRHADbbt8J5TFK8A-wide

6jqAdFrE1NSc9RrpxPmjqA-wide

Pa6wE-vTGIUG_6ph5LvoWQ-wide
Про страх і азарт

АНГЕЛ:
Коли ми ховалися в цеху і думали, що за нами прийшли, всі ілюзії про те, як я повертаюся додому, буду бачитися з рідними, монтувати фільм, руйнуються, і на їхньому місці постають ефесбешники, які йдуть за нами. У мене починається панічний страх, а Діма в цей момент повністю сконцентрований. Він слухає що відбувається в цеху, а коли розуміє, що все нормально, починає мене з цього стану виводити.

Страх буває різним, і кожне джерело страху по-різному діє на людину. В цьому весь кайф: коли потрапляєш в якісь екстремальні обставини, ти перевіряєш себе і розумієш, на що здатен. У цій експедиції ми відкривали в собі якісь надлюдські ресурси і пізнавали себе. Ми не тільки досліджуємо об’єкти, ми ще й досліджуємо себе, свої можливості.

Пам’ятаю, як ми колись пробралися в підвал біля Майдану, де стояли бюсти Леніна і було видно, що там висіли якісь трешнякові сатаністи. Підвал маленький і схожий на лабіринт. Ми заходимо в кімнату і бачимо кота, який підсмажився на електрощитку. Через це видовище і запах мертвого у мене починається задуха, і я біжу. Діма зупинив мене, щоб я кудись не забіг. Тоді страх дуже цікаво на мене вплинув.

Є моменти, коли борешся з собою і не хочеш нічого знімати взагалі.

ДМИТРО:
Коли ми знімали в Прип’яті, відмовилися від одного трюку, бо я злякався. Я піднімаюся на «Дугу» на висоту 150 метрів з рацією, стою за крок від тонкої палички, по якій маю пройти на сусідню конструкцію, і бачу, що в мене ноги трусяться. Роблю півкроку і розумію, що не зроблю цього.

АНГЕЛ:
До цього всього діла треба підходити з розумом і оцінювати свої можливості. Досвід підказує, на що ти здатен. Ми ж не вандали якісь, ми безпечно проникаємо в об’єкти, досліджуємо їх і безпечно виходимо.

ДМИТРО:
Іноді нас затримує поліція, фотографують, відбитки беруть, наручники вдягають – але це дурниці. Це частина екстриму. У нас немає чіткого законодавства, яке забороняє займатися урбаністичними дослідженнями. За вандалізм карають, а якщо ти просто заліз кудись з фотоапаратом, то ніде не написано, що це заборонено. Іноді ми натрапляємо на охорону, але десятки таких випадків не вдалося зняти. Дивлячись на нас, всі думають, що ми якісь злочинці і вандали. Доводиться пояснювати людям, що ми просто дослідники і фотографи.

У Москві людині за таке дали п’ять років суворого режиму. В Білорусі теж дуже жорстко – виклав в інтернет якісь фотографії, до тебе можуть приїхати в квартиру і влаштувати обшук, забрати комп’ютер.

Про те, навіщо все це

АНГЕЛ:
Ми хочемо вихопити у часі ті об’єкти, що вже зникають. Ми не просто ліземо на якісь об’єкти, всі вони несуть в собі історію, яка вивітрюється з часом. Ми документуємо ті місця, в які люди не можуть потрапити. З іншого боку, ми даємо глядачу емоцію та екстрим.

Ми вже відзняли 10 серій першого сезону, а епізод про Байконур буде першим з наступного сезону і повноцінним окремим фільмом.

Кут подачі кожної серії нам диктує сам об’єкт. Буває, що ми готуємося розповідати одну інформацію, а на місці все переосмислюємо. Завод «Арсенал» ми знімали разів 13, серія з трейн-хопом (проїзд на даху потяга) зайняла чотири виїзди в різні часи, а на деяких об’єктах є тільки один шанс на зйомку.

ДМИТРО:
Ми це робимо не тому, що нас хтось найняв, а тому, що ми щиро знаходимо в цьому інтерес, задоволення і радість. До того, як ми отримали фінансову підтримку Film.ua, 2,5 роки робили все з власної кишені, бо отримували від цього кайф. Зараз починаємо на цьому заробляти. Взагалі я всюди лажу вже 10 років, це моє хобі. А хлопці раніше займалися професійно зйомками. Через ідею проекту ми й познайомилися.

АНГЕЛ:
Я авантюрист з камерою, мені подобається кидати себе в невідоме і знімати. Це азарт – здобути той матеріал, який ніхто з моїх колег не зможе зняти. Також я дуже люблю фотографувати і робити світлини унікальних місць. З іншого боку, я займаюся тим, що люблю. Цей проект – як наша дитина, яку ми доглядаємо, і вона росте.

З самого початку я керувався ідеєю створити продукт, який буде позиціонувати Україну на світовому медіаринку. Аналогів такому проекту у світі немає. Insiders Project отримав гарні відгуки на заході та був придбаний одним відомим британським медіахолдингом. Трансляції в Європі вже згодом розпочнуться.

ДМИТРО:
Більшість відзнятих нами місць – це спадок «совка». А цікаво було б спробувати зовсім інший стиль, познімати за кордоном, подивитися на ті ж споруди холодної війни, тільки в Штатах. Тему совка ми вже розкрили, а Байконур – це був апогей протистояння Холодної війни.

АНГЕЛ:
Враховуючи нелегальну специфіку нашого проекту, ми поки що в андеграунді. Так, ми могли б викинути всі серії в інтернет, але хочемо зробити другий сезон на гроші, які отримаємо з першого.

Наш продукт важко проштовхнути на телебачення. Основний напрям, в який ми зараз цілимося, це фестивалі документального кіно. Ми хочемо зробити 60-90-хвилинний фільм, прокатати його по Україні і спробувати потрапити на фестивалі. У фільму про Байконур буде дві лінії – перша розповідатиме про космічне протистояння між наддержавами – СРСР і США. А друга – про екстремальне нелегальне проникнення на комплекс.

Комментарии: